Французьке виховання (Ukrainian translation of Bringing Up Bébé)

Репортажну, автобіографічну, а водночас й аналітичну книжку знаної нью-йоркської журналістки Памели Дракермен, що вона англійською вийшла в світ 2012 року, аби відразу стати в США бестелером і предметом запеклих дискусій, присвячено одному з найважливіших для будь-якого суспільства питанню – науці правильного «дітоводства», мистецтву мудро виховувати сучасну дитину без шкоди для життя і побуту батьків.

Авторка підсумовує свій досвід вагітности, народження та виховання трьох дітей у середовищі експатів-англофонів і французів, переважно із середнього класу, поєднуючи повсякденні «антропологічні» спостереження з підходом журналістки-дослідниці, котра вивчає підвалини французьких побутових звичок та суспільних очікувань і простежує їх розвиток від творів Русо до втілення у політики соціяльного захисту. Ця прониклива і напрочуд захоплива оповідь кидає виклик поширеному нині як у США чи Великій Британії, так і, у свій спосіб, в Україні культу дитиноцентричної родини, що його жертвою стають інтереси, душевний спокій і здоров’я не тільки дорослих, насамперед матерів, але й, зрештою, і самих дітей, які виростають примхливими й інфантильними в умовах позірної вседозволености та низьких вимог до (само)дисципліни, ввічливости, навичок взаємодії з іншими людьми і пристосування до самостійного існування. Видання призначено найширшій авдиторії інтеліґентних читачів.

У цій книжці можна прибрати означення «американські» чи «британські» у більшості випадків, коли їх уживає авторка, і сміливо поставити натомість «українські». Сучасні українці такою ж мірою «дитиноцентричні», як американці: численні анекдотичні випадки нагадуватимуть українським читачам та читачкам власні досвіди – попри відмінність культур, обставин життя й економічного становища. Книжка Памели Дракермен не є таким категоричним і радикальним викликом сучасній дитиноцентричній сім’ї, як «Бойовий гімн матері-тигриці» професорки Єйлського університету Емі Чуа, книжки, що 2011 року спровокувала в США гарячі дискусії. (Слід також визнати, що книжка «Французьке виховання» стала бестселером почасти й завдяки хвилі, яку здійняли відвертості китайської мами-тигриці.) Водночас Дракермен проблематизує не просто поширений у США та Великій Британії (а також в Україні) підхід до виховання дітей – уседозволеність і низькі вимоги до дисципліни, ввічливости й навіть харчових звичок, але й розподіл пріоритетів у нуклеарній сім’ї – коли інтереси дитини стоять понад інтересами батьків, надто матерів. Дракермен не приховує свого захоплення французьким підходом: сувора дисципліна, чіткі рамки, в яких можуть поводитися діти, але водночас глибока повага, визнання гідностидитини, її здатности до раціональних рішень. Поводитися більш «по-французьки» означає визнати, що діти не перебувають у центрі світу, і дозволити собі розширити сферу власних потреб.